Про освіту і не тільки…

Так вже трапилось, що ми живемо у країні, де ключовим ньюзмейкером виступає Міністр освіти і науки. Можна зрозуміти цю обставину, коли б згаданий чиновник рапортував про досягнення успіхів у галузі освіти. Однак, стомлюєшся читати про чергові «наполеонівські» плани запровадження спірних нововведень, які лише роздмухують протистояння у країні.

Так, радянська система освіти була однією з найефективніших у світі. Проте від неї залишились лише пафосно-занедбані будівлі шкіл-вишів і пошарпані класи-аудиторії, де учні-студенти мерзнуть взимку і смажаться влітку. Це тепер іменується навчальним процесом.

Разом з тим, у період з 1990 по 2011 рр. показник кількості вищих навчальних закладів ІІІ-VI рівнів акредитації та кількості студентів цих навчальних закладів зріс більше, ніж у 2,5 рази! Дані Держкомстату України.

За цим показником ми майже у вісім разів обігнали Велику Британію (там «усього» 98 ВНЗ), більш як удвічі Німеччину (324), Канаду, Францію, США...

Кількість навчальних закладів – величезна, а якість освіти, отриманої в них - не витримує жодної критики…

Якість освіти – поняття складне. Воно включає багато компонентів, зокрема: форми і методи навчання, рівень кваліфікованості викладацького корпусу, але саме цікаве - конкурентоспроможність випускників закладів освіти на ринку праці. Не лише внутрішньому, але і зовнішньому.

Про технологію навчального процесу зараз говорити не буду. Це поняття занадто об’ємне. Хочу зосередитись на  інших факторах.

Перш за все конкурентоспроможність на ринку праці.

Про внутрішню - говорити складно. Адже, ми розуміємо, що на це впливають ряд саме суб’єктивних чинників – родинні зв’язки, кошти тощо.

Коли фахівець має намір працевлаштуватися закордоном – ситуація різко змінюється. Йемен, Сирія, Йорданія, Іран та Саудівська Аравія відмовилася визнавати українські дипломи через низьку якість освіти. Країни Європи, США й Канада такого висновку дійшли набагато раніше. Українські фахівці, які хочуть одержати роботу в цих країнах, змушені проходити через принизливі процедури переатестації, додаткового навчання. Українські вузи готують не потрібних у цивілізованому світі випускників, до більшості вузів відносно легко вступити, а відрахування студентів за незадовільні результати навчання фактично не відбувається, оскільки отримання фінансування, в тому числі від студентів-контрактників, є для вузів пріоритетом перед репутацією та рейтингом.

Високий рівень підготовки фахівців зберігся лише в галузях, де була сформована сильна наукова школа: фізика, математика, технічні дисципліни.

У середній загальній освіті справи не кращі. Сільські школи охопила справжня «чума». Вони тримаються на поодиноких ентузіастах. Матеріально-технічна сторона навчального процесу – або збережена з часів Союзу і тримається «на доброму слові» або взагалі відсутня. Міські школи не приватного сектору займаються не навчальним процесом, а пошуком коштів і засобів для існування. Щодо педагогічного колективу, сформувались дві категорії викладачів: або справжні патріоти своєї праці – апологети, або випускники педагогічних вишів, які просто не змогли знайти краще оплачувану роботу. При цьому рівень підготовки останніх – надзвичайно низький. Внаслідок, велика частина випускників не вміють елементарного – грамотно писати хоча б рідною мовою.

Тепер про головне. А саме, чому все так відбувається, як відбувається?!

Україна інтегрується у Європу. Про це говорять можновладці всіх мастей і рівнів. В освіті – це називається Болонським процесом. Простими словами – це об'єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Чомусь, в Україні цим ніхто не займається…
За певну плату, ВНЗ плодяться і розмножуються, як гриби після дощу.

Система об’єктивного контролю якості викладацького корпусу, якості навчання – на словах і у паперах – реально ж – відсутня.

У державних ВНЗ нормою стала практика призначення викладацько-професорського складу не на основі професійних критеріїв, а за корупційними схемами – ті ж дружні, родинні, фінансові зв’язки.

Держава при формуванні свого замовлення на спеціалістів (навчання за бюджетні кошти) не враховує реальних потреб вітчизняної економіки на спеціалістів у певних галузях. В результаті – маємо армію «юристів – економістів», які ніколи в своєму житті не працюватимуть за спеціальністю.

Зрозуміло, що нинішній рівень соціального забезпечення працівників освіти – першопричина розвитку корупції.  
Кошти, які виділяються на формування матеріально - технічної бази навчальних закладів у кращому разі використовуються неефективно, у гіршому – крадуться через певні «схеми»…

Ми живемо у глобальному світі, проте і знання залишаються категорією глобальною. Держава, не маючи системи якісної освіти, яка базується на загальносвітових тенденціях з урахуванням національних особливостей – приречена на поступову і незворотну деградацію.

Отакі-то справи, шановні друзі.

Враховуючи все зазначене вище, все ж не будемо відволікати шановного пана Міністра освіти нашою «маячнею».

Але будьмо свідомі того, що таку ситуацію треба змінювати!